LM.plWiadomościЦе війна! Втеча Дарини з Одеси / To wojna! Ucieczka Daszy z Odessy

Це війна! Втеча Дарини з Одеси / To wojna! Ucieczka Daszy z Odessy

Dodano:
Це війна! Втеча Дарини з Одеси / To wojna! Ucieczka Daszy z Odessy

W Koninie, podobnie jak w całym kraju, na każdym kroku słychać język ukraiński. Szacuje się, że do naszego miasta i okolicznych gmin dotarło kilka tysięcy uciekinierów wojennych, głównie kobiet i dzieci. Chcemy, aby się u nas dobrze czuli, dlatego zaprosiliśmy do współpracy młodą, utalentowaną scenarzystkę z Odessy - Daszę.

Jej teksty będą się ukazywać na naszym portalu cyklicznie. Pierwszy, do którego przeczytania gorąco zachęcam, opowiada o ucieczce z ogarniętej wojną Ukrainy. Spójrzmy na to co się działo oczami wrażliwej, młodej kobiety.

Aby przejść do polskiej wersji tekstu Daszy, trzeba kliknąć TUTAJ.

Iwona Krzyżak

• • • • •

Моє ім'я Дарина. Мені 25 років. До війни я займалася мистецтвом, брала участь у гумористичному проєкті «Ліга сміху», працювала на дитячому YouTube-каналі «Трум-Трум» сценаристом. Війна перекреслила всі яскраві сторінки мого минулого насиченого життя, але, дякуючи долі, залишила чисті сторінки майбутнього, які я буду заповнювати не менш яскравими фарбами.

Звук вибуху та пронизливе виття автомобільних сигналізацій за вікном розбудили  мене близько п’ятої ранку. Я сподівалася, що то все мені наснилося, що просто начиталася жахаючих новин перед сном. Підійшла до вікна - і саме в цей момент  ще раз жахнув такий потужний вибух, що аж звалилися з полички фотографії, які ми зробили в день мого 25-річчя, 19 лютого. У пабліках не було жодної інформації про вибухи. Налякана, одразу відписалася своїм коліжанкам, що в Одесі лунають сильні вибухи. Дівчата з Києва, Сум відповіли, що також чули звуки вибухів.   Ніхто не міг повірити, що це війна. А вже коли одна з подруг, у якої чоловік військовий, написала, що російські танки зайшли в Сумську область, то стало все зрозуміло. У той момент сльози  котилися градом.

Я про війну чула тільки на уроках історії та бачила у фільмах. Повірити в те, що вона в мене за вікном, я не могла. Ускладнювало ситуацію й те, що я вже півроку  мешкала в Одесі, у той час, як уся сім’я і рідні були в Сумах. Уперше в житті я пошкодувала про своє рішення переїзду. Набравшись сміливості, я зателефонувала мамі. Її сонний голос вмить розсіявся, і вона розбудила тата  словами: «Вова, прокидайся! Війна!» Батьки радили мені якнайшвидше тікати. Чітко  пам’ятаю мамині слова: « Доця, тікай звідти, щоб  хоча б ти була в безпеці. За нас не бійся, ми тут усі разом!» Забігаючи наперед скажу, що не боятися за рідних було не можливо. Коли в новинах говорили про обстріли мого маленького містечка, а родина в цей момент не виходила на зв’язок, серце просто зупинялося. Я їх майже місяць умовляли евакуюватися, але вони цього не робили, допоки снаряди не прилетіи у двір сусідам.

Повернімося до Одеси. По обіді на місці для паркування, за яке щодня велися війни між сусідами,  уже не було більшої частини автомобілів. Люди масово виїздили з міста. Красивий та галасливий центр гумористичної Одеси вмить осиротів. Таксі цього дня зросло в ціні втричі. Із звичних 80 гривень до вокзалу я заплатила - 280. Мій водій був дуже мовчазним, що є дивним для одеських таксистів, які невпинно розмовляють та жартують. По радіо у нього замість музики звучали сирени. Мій потяг до Львова був на 20:30. За п’ять годин очікування я чула сирену три рази і щоразу здавалося, що серце зараз зупиниться. Наш потяг прибув із запізненням, диспетчер, не стримуючи сліз та емоцій, повідомила, що на сьогодні  - це останній потяг, від’їжджав він від 3 колії. У потязі я  одразу познайомилася з сусідами по вагонних поличках. Наталія їхала з двома доньками, Вікторією та Христиною, до Черкас (там мешкають батьки її чоловіка). Її чоловік, ІТ-шник, стояв на пероні, проводжаючи своїх дівчат,  махав їм у вікно і сумно посміхався. Старша донька плакала, менша - дивилася мультик в телефоні. Наталія трималася та говорила чоловіку по телефону, щоб ішов додому, адже на вулиці холодно. Той намагався віджартовуватися, хоча це в нього виходило не дуже. Як тільки-но потяг рушив, жінка розплакалася (тихенько витираючи  сльози рукавами своєї кофтини). Таких, як Наталія, -  повний вагон. До початку війни ця жінка працювала вчителькою. В Одесу вони переїхали рік тому, бо чоловіка Наталії підвищили і перевели сюди по роботі. Жінка в сльозах розповідала, що тільки-но звикла до нового життя, нового колективу, як змушена тікати. «За що? За що це все нам? Як жити далі?» - час від часу повторювала Наталія.  Ці питання я   чую щоразу  в різних місцях ось уже протягом 42 днів. 

 Львів зустрів мене звуком сирени. Я підійшла до хлопців, які стояли біля входу у вокзал, вони були у військовій формі, і спитала: «Хлопці, скажіть, де тут бомбосховище?» Вони засміялися й, продовжуючи курити, відповіли: «Чесно, самі тільки-но приїхали і  не знаємо, що і де тут знаходиться». Інший хлопець сказав: «Дівчино, не панікуйте, сирена зараз закінчиться».  Через декілька хвилин сирена і справді притихла. Далі я попрямувала до автобусів, які їхали в м. Шегені (саме там знаходиться один із найбільших пунктів пропуску). Водій був не дуже привітний, узяв плату за проїзд,  і ми поїхали. У нас, пасажирів, було таке відчуття, що ми -    мішки з картоплею, так нас було багато. Через півгодини маршруту водій зупинив автобус ( хоча мій навігатор показував, що до пункту пропуску ще година) і  сказав, що далі не поїде,бо   черга з автомобілів дуже велика і він не збирається з нами стояти добу. Житель Туреччини, який сидів зі мною поряд, почав виражати своє невдоволення  і вимагати повернення коштів. Натомість отримав в руки свою валізу та дізнався напрямок, куди йому варто йти (водій його направив  слідом за російським пораблем). Черга з автомобілів і справді була надзвичайно довга. У телеграмканалі «Допомога біженцям» писали, що пробка з автомобілів перевищувала 40 кілометрів.  У маршрутці я познайомилися з Оксаною, їй 24 роки. Дівчина була на 3 місяці вагітності. Оксана їхала до свого чоловіка, який працював у Польщі. Ми разом вийшли з авто і пішли до кордону. Загубитися та збитися з шляху було неможливо, адже попутно  із нами йшли тисячі людей, більшість із них - іноземці. Це дуже страшно: бачити жінок з дітьми на руках, які тягнуть величезні валізи. Не витримуючи ні фізично, ні морально жінки викидали валізи і залишали на руках тільки найцінніше – своїх дітей.   Дорогою Оксана розповіла, що  чоловік уже 5 років їздить на заробітки. Нещодавно купили своє житло і зробили ремонт. Готували дитячу кімнату. Усі сили, увесь час, усі фінанси вони витрачали на облаштування побуту. «Кому той ремонт тепер потрібен - не зрозуміло. Треба було, як куми, більше подорожувати» - , говорила Оксана. Разом із нею дійшли висновку, що треба цінувати кожен момент, не треба жити завтрашнім днем. Час від часу телефонував Оксанин чоловік, він дуже хвилювався за свою дружину і майбутню дитину. Дівчина, на диво, була дуже спокійна навіть усміхнена. Таких людей у цій панічній агонії рідко зустрінеш. На півдорозі нас зустріли волонтери та запропонували доїхати. Я посадила Оксану, а сама пішла далі пішки. Уже десь у Львівській області їхала моя кума з двома дітьми-близнюками. Тікали вони з Сумського району, саме з того, який межує з Росією. Домовилися, що вони мене підберуть по дорозі. Через чотири години я була на кордоні, але моєї куми все ще не було. Я їй зателефонувала, запитала: «Де ви? Скільки показує навігатор?». На що кума відповіла, що їм залишилося 40 кілометрів і це приблизно година. Забігаючи наперед скажу, що ці сорок кілометрів шляху  здалися нам дорогою життя. Пройшла година, дві, три, а я навіть на горизонті не бачила знайомої темної іномарки. Знову телефоную, чую плач дітей і знервований голос куми повідомляє, що їхня машина взагалі не рухається, що вони стоять на місці,  ніби заклякли. Не  довго думаючи, вирішила піти їм назустріч. Пройшовши  сорок кілометрів, знайшла їхню чорну іномарку. Утоми від подоланої   відстані не відчувала , адже так хотілося побачити та відчути рідну душу, а тут їх було одразу три. При зустрічі ми так міцно обійнялися (мені здається, що саме такі обійми в українців будуть у День Перемоги), поплакали, а потім взяли себе в руки, адже шестимісячні діти і так не могли зрозуміти, що відбувається, а коли бачили сльози, то загалом перебували в шоці. Далі розпочалося справжнє пекло. Наша дорога перетворилася у вічність. У кращому випадку ми проїжджали в день 3 кілометри, діти нервували та плакали, адже були втомлені. 

Ми намагалися відволікати їх. Читали книжечки, співали колискових, при цьому уважно слідкували за новинами з України та ледь  стримували сльози. Страшно було вночі,  коли приходило повідомлення, що у Львівській області тривога. Свекор куми вимикав світло фар, і ми чекали відбій тривоги. Уздовж колони машин бігали люди, які здіймали паніку, стукали у вікна машин, кричали, щоб усі бігли в укриття. Але ми зберігали спокій, адже маленькі янгелята, які спали у нас на руках, потребували цього найбільше. Зранку ми виходили з авто дітьми і «прогулювалися» на свіжому повітрі. Дякуючи волонтерам,  діти були забезпечені  підгузками, серветками, ми -  тепло їжею та чаєм. Загалом у маленькій іномарці ми провели 4 доби. До пункту пропуску ми приїхали ввечері і, дякуючи Богу, пройшли його за 15 хвилин. 

На польському кордоні нас зустріли дуже привітно. Прикордонники допомогли донести дитячі речі та валізи, ми ж несли малечу. Ідучи до автобусів, і дорослі, і діти плакали, бо всіх переповнювали два почуття: біль і велична вдячність.  Біль, що ти вимушено покинув рідну землю,  вдячність – до цих неймовірних людей, поляків, які своєю добротою, піклуванням, допомогою робили все, щоб ми, українці, не відчували себе кинутими, самотніми, нещасними.  Сіл ми  в бус і приїхали в ТЦ «Теско», що у Пшемислі (сказали, що там буде безпечніше з дітками, аніж на вокзалі). Польські волонтери, неначе бджілки,  метушилися  навколо новоприбулих біженців. За хвилину для дітей уже були візочки, купа підгузків, серветок, їжі. Для нас організували матраци, щоб ми могли відпочити після дороги. Через кожні 15 хвилин до нас підходили все  нові й нові волонтери з питанням : «Чим ми можемо допомогти?» Сльози наверталися на очі від такого ставлення. Мозок відмовлявся розуміти:  як у світі можуть проходити  одразу такі дві паралелі: один сусід готовий тобі останню сорочку віддати, а другий, не оголошуючи війни, нападає підступно вночі, коли твої діти сплять. 

Про допомогу українцям у Конині, та про те, де і як її отримати, читайте в наступній публікації.

strona 1 z 2
strona 1/2
Potwierdzenie
Proszę zaznaczyć powyższe pole